Феномен харківського метро: як підземка стала прихистком для тисяч харків’ян
Автор: Олена Мітясова
Олена Авдієнко зі своєю сім’єю: сином, невісткою, онукою та старенькою матір’ю 25 лютого тікала від обстрілів у метро. Тоді одна з центральних станцій у студентському мікрорайоні стала для них прихистком. А одна з колон, біля якої постелили собі картон і постіль, – своєрідною адресою на кілька довгих місяців.
Життя під землею: харківське метро стало прихистком від обстрілів. Всі фото з архіву Олени Авдієнко.
З гучномовців, що оголошували раніше про прибуття потяга, – тиша. На станції метро – понад сімсот пасажирів, яким їхати не потрібно. Усі в очікуванні – коли ж на поверхні змовкнуть канонади.
«Страх і відчай. Не розумієш, що далі. Чого чекати, як жити та чи настане завтра?», – згадує кінець лютого Олена Авдієнко.
Жінка – швачка за професією. Тримає своє ательє. На кінець лютого якраз мала запустити колекцію для маленьких дітей. Навіть фотосесія вже була запланована. Ось тільки плани скорегувала війна.
«Життя тоді буквально стало на паузу. Тиждень – два – три безробіття, та я починала втрачати розум. Мені потрібно було щось робити», – каже Олена.
Кожен день, наче день бабака. О 6 ранку – у метро відкривалися затвори. І це для харків’ян була година можливостей. Збігати швиденько додому, подивитися чи ціла квартира та приготувати нашвидкуруч їжу на цілу добу.
«У нас була година з 6 до 7 ранку – пробігтися від метро до будинку. Потім знову лунали обстріли. І займаючись хатніми справами, доводилося весь час прислухатися та ховатися у квартирі в коридорі або у ванній», – розповідає наша співрозмовниця.
І щоразу коли Олена з сусідами поверталася з метро додому - в будинку вже біля квартир стояли мітки. Жінка припускає, що це орудували крадії: залишали біля дверей або нитки або малювали крейдою якісь букви або символи. Вираховували в такий спосіб чи живуть в помешканні люди. Тож, навідуватися додому доводилося щодня. Хоча готувати вдома скоро стало й не потрібно. Гарячі обіди та необхідні перші речі гігієни почали доставляти волонтери.
«Наші чоловіки ходили на певні станції метрополітену тунелями та брали каструлі й пакунки від волонтерів. Усе несли на руках кілька кілометрів. А коли поверталися – ми зустрічали їх оплесками. Це було нашою традицією», – каже Олена.
Тунелями евакуювали на вокзал і тих, хто виявляв бажання їхати з Харкова. Так в один день вивели всіх іноземних студентів. А далі вже списки формували чергові по станції. Так за перший місяць повномасштабної війни людей на станції поменшало удвічі.
«Було дуже холодно. З тунелів весь час дули холодні протяги. Спали одягнені й взуті. Під кількома ковдрами. І це не давало затишку й тепла».
А згодом Олена стала допомагати прибирати на станції. Організовувала чергування серед місцевих. Мили підлогу та виносили сміття. А ще чатували на незнайомців, які час від часу з’являлися на станції. Про них одразу повідомляли черговому по станції, а той вже в поліцію. Так піклувалися про власну безпеку.
Вздовж усієї плат форми - імпровізовані ліжка.
Тісне й задушливе співіснування з малознайомими людьми стало невіддільною частиною життя.
У метро люди живуть, ночують, їдять, народжують, хворіють. Харків’яни облаштували в підземці свій побут.
Харківське метро перетворилося на своєрідний хаб – який об’єднав людей. Згодом незнайомці стали ріднею.
«Біда – об’єднує. Чвар не було. Хоча було тісно й деколи некомфортно через велику кількість людей і тварин. Але навіть коти з собаками уживалися».
А щоби жителі підземелля не нудьгували, дітей розважали аніматори, а дорослих – співаки та поети.
Дітей в метро розважали аніматори.
Українські зірки влаштовували в підземці концерти.
Не скасовували й особисті життєві події. На станції, – розказує Олена, – побралися молодята. На свято завітав навіть сам мер Ігор Терехов.
Українські зірки влаштовували в підземці концерти.
Не скасовували й особисті життєві події. На станції, – розказує Олена, – побралися молодята. На свято завітав навіть сам мер Ігор Терехов.
«Ліза з Денисом подали заяву до РАГСу напередодні війни. І мали побратися 29 квітня. Але, перебуваючи в метро, думали скасувати весілля і перенести його на кращі часи. Але всі ми – сусіди по перону – вмовили їх не відкладати життя на завтра. Тож шлюбна вечірка відбулася в строк і під землею», – каже Олена.
Ліза та Денис одружилися прямо на станції.
Люди, які були поруч, надихали, – каже наша героїня. Так, знайомий волонтер запропонував мінімальний підробіток – шити штани для поранених бійців, яких лікують у госпіталі Дніпра.
«Допомагали мені дві мої подруги-швачки. Ми пошили понад півтисячі штанів. А далі були наматрацники та капрі. Тканиною допомагали хто міг. Навіть кілька рулонів прислав комбінат із Горішніх Плавнів», – розповідає жінка.
Відтоді, як росіяни відвели свої війська з Харківської області, – у місті стало тихіше. І харків’яни повернулися до своїх домівок. Хоча на станції метро Героїв праці, каже Олена, люди живуть досі. Бо деяким просто нікуди повертатися. Північна Салтівка постраждала в Харкові найбільше.
Заповітна мрія в Олени дожити до того часу, коли на запитання: «А що таке росія? Усі відповідатимуть: «Та була така фігня, але це вже в минулому».
З вірою у перемогу та ЗСУ!
