Анна Грохольська
КІЛЬКА ЧЕРВОНИХ ЦЯТОК
Ми повимикали світло і сиділи, прислухаючись до кроків у під'їзді. Було незрозуміло, що робити, якщо в двері постукають – відчиняти чи ні?.
В момент, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, я спокійно спала. Дізналася про все від своєї мами вже близько 9 ранку. Одразу стало зрозуміло, що наступний удар може бути нанесений у будь-яке місто, тож безпечних місць в Україні немає. А якщо немає, то і виїжджати куди-небудь немає сенсу, а є сенс перечекати. Перечекати в знайомому й зручному місці – у себе вдома.
Потім Херсон окупували, і здавалося, що тільки й лишається чекати, коли росіяни підуть, бо окупація - це ненадовго. Ненадовго, якщо мислити глобально, але нескінченно довго, якщо перебувати у постійному напруженні. За більш ніж два місяці в окупації багато речей стали “звичайними”:
блокпости
озброєні російські військові на вулицях
звістки про зниклих людей
розстріляні автівки з людьми
російські військові, які тримають напоготові зброю
російська військова техніка, що їздить містом вдень і вночі…
Вночі вони їздили якраз повз мій будинок – в один бік кілька броньованих машин, а потім через деякий час вони повертались. Однієї ночі вони зупинились посеред вулиці, просто навпроти вікон моєї квартири. Через декілька хвилин я та моя родина побачили червоні цятки на шторах. Ми швидко опустились на підлогу та перемістились подалі від вікна, в коридор, в іншу кімнату. Але з вікна іншої кімнати ми побачили, що вони вже у дворі, перед нашим під'їздом, і більш того – вони в нього входять. Ми повимикали світло і сиділи, прислухаючись до кроків у під'їзді. Було незрозуміло, що робити, якщо в двері постукають – відчиняти чи ні?.. Якщо не відчинити, то чи будуть двері виламувати?.. І в той момент я зрозуміла, що з Херсона треба виїжджати.
Виїхали ми в середині травня.