Макс Афанасьєв

Під час війни самореалізація відривається від верхівки піраміди Маслоу та відлітає у далекий космос. Проте руки щось пам'ятають. Те, що у 2012-му викликало усмішку, стає єдиною формою творчої діяльності. Я про арт-терапію. Сидиш і заповнюєш вільний простір листа несвідомими каракулями. Борешся з порожнечею всередині, захоплюючи сантиметр за сантиметром білої однорідної поверхні невинного паперу. Нашa совонька-сова позабула всі слова. На пеньку сидить, очима лупає, ногами тупає. Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Туп-туп! Ще можна було створювати пропагандистські плакати. _____. Можна було писати переповнені повсякденністю щоденники. _____. Можна було вигадувати словосполучення та надсилати їх на ілюстрацію штучному інтелекту. Мені здається, що це вже зробив кожен український художник і не-художник. Можна було писати стомливо-прекрасні натюрморти, продавати їх та донатити на ЗСУ. Треба буде спробувати. Час вийшов. Час поливати помідори помсти.