Від авторки:

Окупація. Я дивлюся у вікно своєї кухні, вона на другому поверсі, просто під вікнами смітник. Сталося хороше: приїхали забрати сміття, але його так довго не забирали, що навколо утворилося звалище. Забрали тільки те, що в контейнерах. Я спостерігаю, як мій чоловік збирає сміття, що навколо, і закидає в баки. Баки знову заповнилися, а машина щойно поїхала і невідомо коли приїде знову. Скоро я народжу дитину. Дуже погано пахне.

Там, де ми зараз живемо, у моєму вікні ліс. Сміття тут немає, його перероблюють і спалюють. Тут миють сміттєві контейнери, тут їх огороджують акуратними огорожами (скоріше, для естетики), тут їх багато в лісі, у парках, скрізь. Тут чисто, і, якщо й залишається сміття на вулицях, то це від приїжджих, і щоранку його прибирають комунальні служби.

Місяць до війни. Я прошу мою подругу замовити мені білу літню сукню з рюшами. У мене ніколи не було сукні з рюшами. У мені вагітні гормони і я бачу картинку, як я гуляю з дитячим візочком в Херсоні в білій сукні з рюшами. Сукня прийшла за два дні до війни. Подруга виїхала в перший день і забула викласти цю посилку з автівки, тож катала її по закордонах, поки не осіла. Сукню вона мені відправила місяць тому. Сукня занадто контрастує з усім моїм чорним одягом, який я ношу вже майже два роки. Картинка-мрія (як я гуляю в ній Херсоном) пішла в смітник нездійснених уявлень про себе.

У мене багато запитань до людей, серед яких ми зараз живемо. Я хочу знати, наскільки видимі ми тут, чи помітні. Хочу побачити себе їхніми очима. Я думаю, чи сміття я тут, у чужій країні, серед людей з іншим вихованням і менталітетом. Адже місцеві якось жили тут без усіх нас – без людей, які через різні катастрофи залишили свій дім і знайшли тут свій притулок. Місцеві ще пам’ятають, як це –  жити й знати тільки своїх людей в обличчя, знати, що їхнє виховання не допустить сміття на вулицях, чути тільки свою мову навколо. Наскільки вони сприймають нас як зайве, недоречне, чуже, чужорідне. 
Я вчу мову, щоб запитати.