Інна Мікуцька
майстриня-вишивальниця
Макс Афанасьєв
художник-дизайнер
В Україні словом 2022 року за версією словника “Мислово” стала фраза “русскій воєнний корабль, іді на хуй”. Мало бути одне слово, але маємо цілу фразу – відповідь українського захисника острова Зміїний, яка стала лейтмотивом спротиву України російській збройній агресії. Дехто вважає цей вираз рімейком української національної ідеї, сформульованої Лесем Подерв’янським ще у 2014 році, — “від’їбіться від нас”.
Раніше словами року в Україні ставали слова:
«вакцина» (слово 2021 року)
«коронавірус» (слово-2020)
диджиталізація (2019)
томос (2018)
безвіз (2017)
корупція (2016)
блокада (2015)
кіборги (2014)
євромайдан (2013).
Лінгвісти стверджують, що, хоча лайливі слова існують у більшості мов, носії майже кожної мови переконують, ніби ці слова їй не належать. Хоча насправді більшість непристойних слів, що ніби-то з’явилися з приходом чужинців, давніші за більшість пристойних слів, якими написаний цей текст. Звісно, поширена в Україні асоціація лайки з москалями (солдатами російської царської армії) небезпідставна. Та чи читали ви лист запорізьких козаків турецькому султану без цензури? От де креатив, до якого хочеться повернутися в умовах іншої війни.
Час минає, культура і мова змінюються. Проте мова була і залишається зброєю. А перехопити зброю з рук нападника, щоб вдарити по ньому – нам з цим цілком ок. Тож чому ми маємо соромитися свого лінгвістичного трофея?
Від авторів:
У перші дні російського вторгнення весь емоційний посил сконцентрувався в доступний для ворога набір букв. Все обурення та біль вистрілило слоганом, який поширився за лічені години по всій території країни, заполонив офіційний ефір, розлетівся мемами й телеграм-каналами, з’явився на дорожніх знаках, постерах, а згодом проник у дизайн і сувенірну продукцію.
Ця фраза вріжеться у пам’ять поколінь. Ще ніколи перехід з пам’яті індивідуальної до пам’яті цілої нації не був таким навдивовижу стрімким. Ця фраза вже є частиною історії України – вона є визначальною для нашої позиції стосовно територіального сусіда зокрема й колоніальної політики в цілому.
Вже зараз це медійне повідомлення синтезується в орнаментальну символічну форму. Воно вишивається хрестиком у колективній пам’яті (читай – українській культурі), так само як елементи візерунка у вишиванці. Можливо, час, етика та взаємодія з європейським контекстом почнуть вибілювати фарби. Можливо, річка гуманізму змінить обриси берега ненависті й ландшафт зміниться… але рельєф залишиться.