Від автора:

Наша херсонська квартира знаходиться (або знаходилася – не знаю, в якому часі про неї писати) на першому поверсі. Всі вікна та балкон виходять на подвір’я (буду все-таки використовувати теперішній час, адже вона поки що, дякувати Богові, нікуди не поділася), крім однієї спальні на південному боці будинку, та й те вікно прикрите збоку балконом сусідів. А саме подвір’я затишне, бо оточене навколо

​

десятиповерхівками. Тому я вважав наше житло досить безпечним. У принципі, мій розрахунок виявився вірним аж дотепер. Вибух, який стався за кілька метрів від торця будинку біля третього, сусіднього, під’їзду, не зачепив наші вікна – вибухова хвиля їх навіть не пошкодила. Але це сталося, коли нас там вже не було. Я не пам’ятаю навіть приблизно, коли це було, в яку пору року. Та мені й не цікаво. Було й було. Всяке в житті буває. Занадто багато честі запам’ятовувати, коли саме трапляється таке. Вистачить того факту, що це просто сталося. Я краще буду запам’ятовувати щось хороше. Власне, пам’ять і сама це робить, без мого свідомого втручання.

Отже, що б не відбувалося на околицях міста, вдома в Херсоні спалося мені досить непогано. Тим паче, що в мене там був свій «сейсмічний датчик». Річ у тім, що батя після нашого заселення в цю квартиру (це було на початку 90-х), зробив під нашими балконами, що виходили на подвір’я, підвал для всілякого мотлоху. Вхід до підвалу він зробив, прорізавши люк у балконній плиті. Люк виглядав як дверцята в підлозі балкона. Такі металеві дверцята. І вони деренчать. Тож я, лежачи у своєму ліжечку, у своїй спальні, вікно якої виходить на балкон із люком у підвал, міг за деренчанням цього підвального люка визначати дальність вибухів у місті та навіть далі. Вібрація від вибуху на землі передається фундаменту мого будинку. Фундамент мого будинку передає вібрацію бетонній плиті мого балкона. А плита мого балкона передає вібрацію моєму іржавому люку в батьків підвал, і він деренчить. Якщо я чую звук вибуху, але люк не деренчить – боятися нічого. Якщо люк трошки невпевнено побрязкує – значить, падає за кілька кілометрів від нас, але турбуватися не варто. Коли прилітає близько – і без люка зрозуміло, що близько.

У більшості випадків я спокійно засинав під ніжне тремтіння мого сейсмічного датчика. Нічні канонади могли мене навіть не розбудити. А якщо і будили, то я, швидко переконавшись у непорушності моєї фортеці, знову засинав.

Тож коли у київському гуртожитку я лежав майже у повній тиші – я дивився в стелю і не міг заснути. Чув як хтось шастає поверхом. Чув шурхіт сусіда по кімнаті, коли він перевертався на інший бік. І тільки коли я почув спочатку виття сирен повітряної тривоги, а за деякий час якісь вибухи, я на мить опинився за шістсот кілометрів на південь від столиці й спокійно заснув.

​

На фото: те саме ліжко у київському гуртожитку

​

​