Від авторки:

Ай лав Мадрид.
Так написано на чашці,
яку мені подарувала домініканка Анна.
Вона куховарка,
працює в будинку, де я живу
тимчасово, тікаючи від війни.
Анна показує, що я можу їсти,
а що належить сеньйорі, тому – ні.
Як мити до блиску плиту і чим.

Домініканка накриває родині щоразу святковий стіл.
Я їм окремо, кажу граціас. Власне, мені не звикать.
Сеньйора дратується, коли я неправильно вимовляю іспанські слова.
Вона не знає про мене нічого, крім того, що я – українська біженка.

Я дзвоню в домофон щоразу, як повертаюся.
Сой Вікторія. І ніби це не я промовляю своє ім’я.
І коли мені стає зовсім не дуже, так, що хочеться вить,
я думаю, що комусь значно гірше, аніж мені.
Це допомагає триматися до наступного разу.,
до наступного домофону, до наступного «ачиможна».

Час від часу я хочу кудись втекти.
зробити красиве фото якогось фонтану чи блискучих вітрин.
Але здебільшого я залишаюся в стінах чужого дому.
По-своєму любити Мадрид.