Вікторія Концева
поетеса, перформерка
Від авторки:
Ай лав Мадрид.
Так написано на чашці,
яку мені подарувала домініканка Анна.
Вона куховарка,
працює в будинку, де я живу
тимчасово, тікаючи від війни.
Анна показує, що я можу їсти,
а що належить сеньйорі, тому – ні.
Як мити до блиску плиту і чим.
Домініканка накриває родині щоразу святковий стіл.
Я їм окремо, кажу граціас. Власне, мені не звикать.
Сеньйора дратується, коли я неправильно вимовляю іспанські слова.
Вона не знає про мене нічого, крім того, що я – українська біженка.
Я дзвоню в домофон щоразу, як повертаюся.
Сой Вікторія. І ніби це не я промовляю своє ім’я.
І коли мені стає зовсім не дуже, так, що хочеться вить,
я думаю, що комусь значно гірше, аніж мені.
Це допомагає триматися до наступного разу.,
до наступного домофону, до наступного «ачиможна».
Час від часу я хочу кудись втекти.
зробити красиве фото якогось фонтану чи блискучих вітрин.
Але здебільшого я залишаюся в стінах чужого дому.
По-своєму любити Мадрид.
«Білі безособові»
Коли я поверталася в Україну,
забрала мішок нажитого:
чоботи у дрібні квіти,
що знайшла на блошиному ринку,
декілька светрів і чашку з освідченням
у любові Мадриду.
А в чашці туги – по вінця.
Я б могла її розгатити.
Не забирати.
Викинути.
Але вона стала моїм компаньйоном в дорозі біженській.
Я поставила її поруч з чашкою, яка чекала мене в Україні
з недопитою кавою двадцять третього лютого по обіді.
Тепер я загалом маю звичку –
вести побут так, щоб все було випрано,
прибрано і помито.
Бо хтозна, чи повернешся ще до кімнати
після того, як з неї вийдеш.
Я придбала собі набір чашок
однакових білих безособових.
Щоб не відчувати до них
ні ненависті, ні любові.
Не згадувати. Не чіплятися.
Кава та й кава.
А більше – нічого.