Live.gif
Hero.png
FLAG.gif

TANGIBLE

ALIVE

TENSION

UNDERVOLTAGE

FIGHTING

UNEXPLODED

BURNING

TOPICAL

WITHSTAND

SURVIVE

SUPPORT

ACTING

REAL

ACTIVE

BROADCAST

Про людський вимір війни.

Про феномен звикання до війни та її наслідків, коли люди за межами України втомлюються від контенту, пов’язаного з війною, а люди в Україні вимушені звикати та адаптуватися до нової страшної реальності.

upp.gif
 
We are not extraordinary

Богдан

41 рік

Інженер-механік і музикант. Суперфіналіст музичного талант-шоу «Х-Фактор» (українська версія британського проєкту «The X Factor»).

Перед війною давав дітям уроки музики, зараз роботу втратив, адже всі учні повиїжджали.

Грав у музичному гурті у Туреччині. На новий рік приїхав додому, погостював і збирався повертися до роботи, але почалась війна. Колеги-музиканти просять його повернутися до Туреччини, проте він відмовляється – там дуже багато російських туристів, вони напиваються на дискотеках, і для них треба грати їхній репертуар, їхню попсу. Богдан для них грати не хоче, вирішив залишитися і допомагати в Україні.

 
003x.jpg
 

Анна

19 років

Навчається на художника-реставратора і налаштовується реставрувати Україну після війни, адже зараз у музеях країни вже зруйновано багато колекцій і об’єктів культурної спадщини.

У вільний час дівчина робить цукерки і батончики з горіхів. Створила власний бренд «Шкарлупка». Продукти для свого бренду вона і купує, і вирощує сама у своєму рідному місті Бердичіві. Бердичів – це місто з відомою єврейською історією. У Бердичіві на городі в батьків Анна вирощує арахіс. Коли рік врожайний, то Анна збирає два мішки арахісу для свого виробництва.

 

До 24 лютого Анна ніколи не відчувала, що буде війна. Не моніторила новини. Каже, що думала переважно про саморозвиток, освіту, батьків, тварин.

009x.jpg

Євген

34 роки

Підприємець. За освітою філолог англійської та української мови.

Найяскравіший спогад перед війною – народження сина. Євген був присутній на пологах майже 12 годин, а потім відійшов на хвилинку за чаєм. Коли він повернувся, медсестра сказала: «У вас народився син, туди не можна». Але потім його впустили, і він сам відрізав пуповину.

До війни Євген створив агенцію IT-рекрутингу – «Don’t panic recruiting agency». З ним працює 11 людей. З початком війни вони почали волонтерські проекти. Агенція допомагає сучасним українським айті-розробникам знаходити роботу і таким чином підтримувати свою родину і

005x.jpg
 

Гліб

32 роки

Танцюрист, культурний діяч.

До війни навчався танцю у Німеччині, танцював у театрі Fantissima. Повернувся в Україну. За минулий рік поставив в Україні дві вистави – мюзикл «Ромео і Джульєтта» і авангардна постановка по п’єсі француза Жана Жене «Покоївки».

Вважає, що за допомогою культури країну можна зробити цілісною, щоб ніхто навіть не подумав її ділити.

002_short.jpg
 

Володимир

27 років

За освітою інженер-електромеханік. Один з засновників громадської організації «Плай», яка займається культурними проектами. Зараз в офісі організації триває виставка плакатів проти війни, які зробили діти.

Татуювання на тілі Володимира зображують ліс, тварин, вітер. Він каже, що це обереги, які бережуть його внутрішній світ. Перед війною Володимир зробив нове татуювання – гуцул з трембітою. І коли на українському телебаченні з’явилися відеоролики, як українські бійці йдуть з джавелінами – як гуцули з трембітами, – це татуювання набуло для нього нового значення.

Володимир впевнений, що після перемоги в Україні все буде набагато краще.

006x.jpg
 

Дмитро

40 років

Працівник соціальної служби одного з окупованих міст Півдня України.

«Ми працюємо згідно чинного законодавства України, і це офіційно. Проте для окупантів та їхньої «адміністрації» – підпільно. Намагаємося робити так, щоб вони про нашу діяльність дізналися якомога пізніше». Щодня Дмитру доводиться вигадувати, як забезпечити жінок, дітей, літніх людей в окупації харчуванням, ліками, гігієною, водою.

На третій день війни Дмитро з дружиною написали на обох ручках 5-річного сина номери телефонів родичів, його ім’я та прізвище, те ж саме написали у записці та поклали дитині у кишеню. Потім ще кілька тижнів він щоранку йшов на роботу і не знав, чи побачить сина і дружину знов.

На початку квітня жінці з дитиною вдалося виїхати з окупації. Дмитро їхав за ними до самого блок-посту на виїзді з міста, щоб переконатися, що вони доїдуть. Каже, що це був найстрашніший день в його житті.

«Ми працюємо більше двох місяців в окупації, але ще не зрозуміло хто в кого. Ці окупанти нас бояться більше, ніж ми їх. І ми обов’язково переможемо, бо мені ще треба навчити сина кататися на велосипеді, якій йому подарували на день народження у лютому».

z2.jpg
 
 

Настя

22 роки

Повар-кондитер. Працює кондитером з 15 років, за 8 років пройшла шлях від помічника кондитером до шеф-кондитера. До війни розробляла авторські меню для кав’ярень та ресторанів.

Після 24 лютого продовжує готувати – але тепер для біженців, бійців територіальної оборони, волонтерів. Волонтерська кухня облаштована у шкільній їдальні. Постійно працює 5-10 людей. Працюють зранку і до 20.00, потім починається комендантська година.

Разом з волонтерами Настя збирає для свого брата і його бойових побратимів аптечки, шоломи, наколінники, бронежилети. Брат Насті у 2014 році воював в АТО, зараз він теж на війні, в зоні найбільш активних бойових дій на Сході України.

003.jpg

Олександра

36 років

Має двох синів 10 і 9 років.

Громадянка Молдови, в Україні має вид на проживання. В Молдові у неї є власна земельна ділянка і два будинки від батьків. Але вона з дитинства знала, що буде жити в Україні, оскільки має українське коріння.

Журналіст за освітою. Голова громадської організації, директорка фестивалю і спелеолог-любитель. До 2014 року вивчала печери в Криму, проте після окупації Росією туди не їздила.

Остання подорож до печер була вимушеною. Коли почалися обстріли і бомбардування міст по всій країні, Олександра з дітьми поїхала в село. Вони жили в евакуації 2 тижні і кожного дня ходили в місцеву печеру допомагати спелеологам, які там працювали. Ця печера має назву «Оптимістична».

007x.jpg
 
 

Артур і Арсеній

Два брати (10 і 8 років)

Хлопцям подобається жити у Херсоні. Вони живуть на третьому поверсі п’ятиповерхового будинку у двокімнатній квартирі. Вдома в них є три акваріуми, одна кішка, дві папуги та турнік.

 

Старший брат любить малювати та грати в комп’ютерні ігри, каже, що це заспокоює та відволікає. А молодший постійно віджимається або качає прес – він хоче бути футболістом і тому наполегливо тренується.

 

В перші тижні війни вони переховувались у підвалі. Потім батьки вирішили, що там не дуже безпечно, і зараз під час вибухів всі йдуть до коридору.

 

Брати не хочуть нікуди їхати з окупованого міста, але батьки бояться за них і будуть намагатись вибратись з окупації, яка триває вже третій місяць.

 

На даний момент всі шляхи виїзду з Херсонської області перекрито російськими військовими, в області постійно йдуть бої, ще не було жодного гуманітарного коридору.

011x.jpg
 

Вікторія

35 років

Мисткиня з Харкова.

«Мій чоловік слідкував за новинами ще з грудня 2021 року, тому тривожну валізу ми зібрали заздалегідь. Але ж до кінця ми не вірили, що може початися війна. Всі у місті працювали, було багато планів та мрій. Але 24-го лютого вранці, коли почули вибухи, ми схопили валізи, котів та зустрілися з мамою чоловіка – саме в її районі почалися обстріли».

Зараз Вікторія мешкає у Дніпрі, де її з родиною прийняли до себе майже незнайомі люди на кілька днів… але вони там живуть вже другий місяць. Всі вони мешкають у великій квартирі, схожій на хостел. Тут часто зупиняються волонтери з інших міст, довгий час жили двоє американських репортерів. Вікторія каже, що вони всі вже як велика родина.

017x.jpg
 

Юрій

46 років

Стендап-комік, перформер. На тілі має колекцію творів відомих художників, один з них – його автобіографія.

Війна застала Юрія у Харкові. О 6 годині йому не зателефонував брат, з яким Юрій вже два роки не спілкувався. В цей момент він зрозумів, що здійснились найгірші прогнози – почалася війна.

Коли сім’я Юрія вирішила поїхати з міста, транспорт вже не працював, а власного авто в них не було. Вони рано вранці, коли було ще темно, більше трьох годин йшли пішки через засніжений ліс, щоб дістатися до найближчої станції.  

Юрій досі сподівається, що його родині не треба бути їхати далі, і вони зможуть повернутися додому.

018x.jpg

Олена

50 років

Громадська лідерка. Останній проект перед війною – інформаційна кампанія проти історичних фейків про Південь України, які розповсюджує Росія і на які спирається її президент Путін, кажучи, що це «ісконно русскіє землі», хоча для України Росія завжди була загарбником – і у 18-му столітті, і зараз.

24 лютого була змушена виїхати зі свого міста через його окупацію російськими військовими, які одразу почали полювання за проукраїнськими активістами. Перші три тижні жила в селі поблизу свого міста. Через постійні обстріли була вимушена евакуюватися далі. Через два дні в хату, з якої вона виїхала, прийшли російські військові з обшуком. Олена раділа, що людям, які її прихистили, вдалося уникнути загрози через переховування проукраїнських активістів. Зараз це село практично повністю зруйноване.

001x.jpg
 

Олег

29 років

Educational manager у швецько-українській IT-школі Beetroot Academy.

З початку війни Олег з друзями робив коктейлі Молотова і розвозили на блокпости. Потім організував виробництво бронежилетів: шиють чохли (плитоноски), знаходять і закуповують металеві плити в Україні та кордоном. Для закупок необхідних матеріалів збирають гроші, залучають місцевих меценатів. Зараз в команді Олега над залученням ресурсів працює 14 волонтерів.

З початку війни було виготовлено і передано ВСУ і територіальній обороні близько 700 бронежилетів. Проте замовлень значно більше – наразі більше 1000.

019x.jpg
 

Семен

36 років

До війни працював в IT-сфері, програміст. Має дружину і сина, а всього в родині троє дітей. Жив у Миколаєві в квартирі, але діти ростуть, і рік тому Семен купив дім і переїхав в Ірпінь – затишне і комфортне для життя містечко під Києвом. Друзі йому трохи заздрили – одразу за його будинком починався ліс.

 

Коли почалися обстріли, він встиг вивезти дружину і дітей в Київ, а згодом відправив до брата в Італію. Сам залишився і вступив до територіальної оборони.

 

Його будинок в Ірпені повністю зруйновано російськими військовими.

016x.jpg
 
 

Єгор

27 років

До війни Єгор працював на Харківському цвинтарі №14. Хобі Єгора було збирати історії життя нічим не примітних людей. На початку війни він виписав 8 зошитів.


У перші дні війни довго не міг прийти до тями. З 10 березня став волонтером у «animal.rescue.kharkiv», організації з порятунку тварин.

020x.jpg
 

Артур

31 рік

Драматург, кінокритик

До 24 лютого працював у великій рекламній агенції в Киеві у якості креативного копірайтера. Писав п'єсу, прототипом головного героя якої був американський серійний вбивця Ендрю К'юненен. За два тижні до початку війни панував відпустку в Греції.

З початку війни перебував в окупованому Херсоні. Втратив роботу, впав у депресивний стан, але зміг його побороти. В окупації написав напівдокументальну п'єсу. На 45-ту добу зміг евакуюватися до Львова. Наразі намагається побороти синдром «того, хто вижив». Шукає втрачені сенси та новий дім, бо старого дому так чи інакше немає.

021x.jpg
 

Михайло

41 рік

Художник. До війни викладав в академії на кафедрі "актуальні мистецькі практики". Був спів-куратором фестивалю аудіовізуального мистецтва у Львові, зробив 4-х канальну інтерактивну інсталяцію "Святий Себастьян".

З початком війни з 40 студентів 13 виїхали з України, проте додалося 11 студентів з Харкова.

Дружина з маленьким сином (5 років) виїхала з України на другий день повномасштабного вторгнення.

Михайло каже, що відчуває самотність і сум, і ці відчуття дуже важкі. Але найгірше те, що до цього стану починаєш звикати...

022x.jpg

Святослава

44 роки

Фасилітатор, тренер з молодіжної роботи.

24 лютого о 7 ранку мала їхати у Луцьк проводити тренінг про цифрову грамотність для громад. Але зранку подзвонив водій і скасував поїздку.  

З перших днів війни Святослава допомагає біженцям. Зустрічає з потягів, супроводжує до місць, де можна переночувати і поїсти, допомагає відновити втрачені документи. Щодня її волонтерський штаб приймав більше 400 біженців. Два місяці вона працювала в нічні зміни – з 8 ранку до 8 вечора. А вдень волонтери приймали і роздавали гуманітарну допомогу.

 

Найбільше їй запам’яталася одна сім’я – бабця, мама і четверо дівчат. Вони з собою везли тварин – котів, шиншилу і домашнього щура. Мама була дуже інтелігентна, зайвий раз боялася щось попросити. Вони дуже здивувалися, коли волонтери запропонували купити їжу для тварин. На прощання одна з дівчат подарувала Святославі саморобну ляльку – єдину іграшку, яка була у дитини, яку вона взяла з собою з дому… Святослава каже, що це найцінніший подарунок, талісман, який вона зберігатиме і після перемоги.

023x.jpg
 

Іван

34 роки

Інструктор з альпінізму. За освітою фізик-теоретик. Живе у Львові.

 

Альпінізмом займається більше 15 років. У лютому 2022 року він з українською групою був у Африці. 23 лютого вони піднялися на вершину Кіліманджаро, а коли спустилися в табір – побачили новини про Україну. Зворотні квитки у них були на рейс Занзібар-Київ, але всі рейси були одразу скасовані. Іван полетів до Кракова з пересадками – 5 літаків, 57 годин подорожі.

 

Після повернення в Україну разом зі знайомими організував коридори доставки з Європи гуманітарних вантажів, тепловізорів, амуніції. Друзі з Польщі, Чехії, Німеччини збирають те, що потрібно, а вони організують логістику доставки. З початку війни на кордонах з Польщею стояли величезні черги, і хлопці відправляли машини, а самі поверталися через кордон пішки і несли частину вантажу. Допомагає переганяти в Україну карети «швидкої допомоги» - каже, що «живе за кермом».

024x.jpg
 
 

Денис

33 роки

Актор та музикант

До війни займався мистецтвом у Харкові, будував спільне щастя і майбутнє з дружиною.

24-го лютого почув перший вибух. Ще добу вагались, чи покидати місто, але в решті решт вирішили евакуюватися на Західну Україну. Цілий місяць переїжджали з одного міста в інше. Зараз Денис перебуває у Львові, дружина виїхала за кордон. Він допомагає волонтерській організації налагодити роботу кол-центу для того, щоб евакуювати людей з Харкова.

026x.jpg

Тетяна

30 років

Жителька українського міста Донецьк. Виходила на перші стихійні мітинги на підтримку України. Тоді вона ще не в повній мірі розуміла, що таке «русский мир», але знала, що не хоче жити під прапором сусідньої держави-агресора.

У червні 2014 року Тетяна переїхала до Києва, відсторонилась від політики, замкнулась у собі, втратила відчуття дому, спокою та безпеки. Вона кілька разів на рік приїжджала у Донецьк до мами та бабусі, котра не хотіла нікуди їхати та чекала миру… не дочекалась.

24-го лютого 2022 року вона прокинулась через нявчання кішки та почула звуки вибухів. 24-го лютого вона їхала через Ірпінь, Бучу та Гостомель і чула, як тремтить земля від вибухів.

Зараз Тетяна у Львові. Каже, що більше не плаче, бо в неї скінчились сльози. В неї другий раз відібрали дім. А ще каже, що раніше ніколи не хотіла дітей, але зараз хоче – хоче, щоб її діти  несли любов до України та ненависть до тих, хто намагається її знищити.

027x.jpg
 

Віктор

26 років

Водій таксі. Одружений, має двох дітей – 5 і 2 роки.

До війни працював на власному авто у службі таксі. Після того, як війна підійшла до його міста, вивіз дружину з дітьми в Західну Україну, а сам повернувся, щоб допомагати людям вибиратися з окупації.

В місті, в якому живе Віктор, «зелених коридорів» ще жодного разу не було, і люди намагаються виїхати самі, на свій страх і ризик. Щоб дістатися до безпечної території, Віктор долає близько 30 блокпостів, які поставили російські окупанти. Майже на кожному блокпості чоловіків роздягають до трусів, оглядають чи немає поранень і слідів використання зброї, машини обшукують. Кожного разу, коли Віктор повертається назад до окупованого міста, він везе ліки – те, чого там катастрофічно не вистачає. Кілька разів вантаж ліків у нього забирали на блокпостах російські військові, один раз це була гуманітарна допомога з Європи вартістю 5 тисяч євро.

Дорогу, якою він вивозив людей, нещодавно перекрили і замінували. Але він каже, що буде шукати новий шлях і буде їздити стільки, скільки буде треба.

030x.jpg
 

Артем

35 років

Фотограф з міста Миколаїв.

До 24-го лютого жив яскравим насиченим життям – виставки, подорожі, арт-резиденції. У квітні в Харкові мала бути моя перша персональна виставка. Зараз вивіз свою сім'ю та сім'ї друзів у село на Одещині – подалі від обстрілів, які трапляються у Миколаєві майже не щодня.

 

Живемо лише однією думкою про перемогу над Росією і дуже сподіваємось, що наступна поїздка буде вже додому.

031x.jpg
 

Макс

51 рік

Дизайнер.

 

Працює для громадських організацій і Української Гельсинської спілки з прав людини. З 2014 року зробив багато книжок, сайтів, постерів щодо військової агресії Росії проти України, анексії Криму, воєнних злочинів проти мирного населення на Сході країни.

З початком нового етапу військової агресії Росії в роботі для нього нічого не змінилося. Був вимушений евакуюватися. Втратив дім. З собою в евакуацію взяв лише фотоапарат, архіви матеріалів для роботи і двох морських свинок.

013x.jpg
 
 

Марина

23 роки

Художниця. З дитинства могла себе розкривати тільки через малюнок. В будь-якій незрозумілій чи стресовій ситуації вона починала малювати, віддавати емоції і почуття паперу.

До війни Марина намагалася уникати важких тем, адже у реальному світі і так багато всього негативного. Після 24-го лютого цілий місяць Марина не малювала. Разом з іншими волонтерами вона робила димові шашки, коктейлі Молотова. Коли з’явилася інформація, що на дахах житлових будинків наносять мітки для корегування авіаційних ударів і що їх треба знешкоджувати, Марина з друзями піднялась на дах її 9-поверхівки і знайшла мітку. Щоб її закрити, вона віддала свій дерев’яний планшет, на якому малювала. А тканина, яка була фоном для натюрмортів, була порізана для коктейлів Молотова.

010x.jpg
 

Олексій

46 років

Художник, акціоніст.

Чотири роки назад разом з родиною переїхав з Харкова до Польщі, де зараз працює в Університеті візуальних Мистецтв.

“Початок війні паралізував мене на деякий час, два тижня встигав лише повідомляти маму про повітряну небезпеку та передавати новини в харківький подвал, де ховалася моя мама, я лишався майже єдиним каналом звязку для неї та інших людей в ньому. Бо в мене був інтернет а у підвалі – ні. Пам’ятаю їхні жахи вийти після обстрілів та потрапити в руzzкий мир”. Перевлаштував свою мастерню під житло для біженців. Збирає кошти на допомогу харківським художникам, які лишаються в місті або планують евакуюватися звідти. Приймає участь в європейских акціях протесту.

“Вважаю, що найбільший капітал, який Україна отримає по тій війні, то буде Військо Козацьке! Наші досвідчені ЗСУ-Терроборонці будуть вирішувати будь-який геополітичний конфлікт за дві доби. УкраЇна стане вельми шановною та незбагненно багатою державою, центром європейської цивілізації. Запанує історична справедливість. Все буде Україна”.

029x.jpg
 

Кирило

21 рік

До війни навчався в училищі на слюсаря і працював разом з батьком у фермерському господарстві – вирощували овочі. Добре розумівся на техніці, бать довіряв йому сучасний міні-трактор, який родина купила у минулому році. Про дівчат ще не думав – казав, що «спочатку треба стати на ноги».

 

З початком війни родина нікуди не збирала евакуюватися – не хотіли кидати велике господарство. У квітні розраховували почати посівну. Не хотіли їхати навіть коли над їхніми полями вночі пролетів бомбардувальник і скинув вісім бомб, від яких залишилися п’ятиметрові воронки.

Родина прийняла рішення про евакуацію після того, як 14 гектарів їхніх полів було заміновано російськими окупантами.

015x.jpg

Жанна

37 років

До війни навчала дітей англійської мови. Після 24 лютого її учні евакуювалися з окупованого російськими військами Херсона. Багато з них виїхали до європейських країн. Зараз учні пишуть Жанні листи з подяками, адже їхній рівень знань англійської мови дозволив їм влаштуватися у престижні школи і продовжити навчання.

 

Жанна залишилася в окупованому Херсоні. Вона не може покинути своїх котів, яких у неї вісім. Щодня вона шукає для них хоч якусь їжу. В місті бракує їжі навіть для людей. Гуманітарних коридорів немає понад два місяці.

їна”.

014x.jpg
 

Павло

45 років

Одружений, має доньку Аню, якій 10 місяців. Нещодавно йому вдалося евакуювати свою сім’ю з окупованого Росією українського міста Херсон в тил. Маленька Аня на всіх блокпостах посміхалася українським військовим і махала їм ручками.

Фахівець з автоматизації обліку та управління підприємствами, а також обліку та аудиту. У Херсоні створив власну компанію, яка успішно працювала 22 роки. Після 24 лютого працівники спробували виїхати з окупованого російськими військами Херсона. Один співробітник поїхав через Крим, і від нього досі немає звісток.

 

Зараз Павло вивчає західне та українське програмне забезпечення, щоб замінити ним російське.

012x.jpg
 

Анастасія

30 років

Актриса, родом з Києва, вже 10 років працює в театрі у Львові.

Повномасштабне вторгнення зустріла у потягу зі Львова до Києва. Про перші вибухи дізналася від сусідки по купе. Перші два тижні війни була у Гостомелі, разом з мамою і дядьком ховалася від обстрілів у погребі. Бачила трупи окупантів і мирних жителів. Зрозуміла, що дуже хоче жити і пообіцяла собі дбати про якість свого життя. Думала, що вже не вибереться з Гостомеля, але вдалося евакуюватися з мамою і песиком. Дядько залишився у Гостомелі, вижив.

Зараз Анастасія у Львові разом з іншими волонтерами плете маскувальні сітки.

028x.jpg
 
 

В’ячеслав

32 роки

Системний аналітик, відео оператор.

 

Останні декілька років життя у Харкові були найщасливішими роками його життя. Він знайшов багато друзів, займався тим, що йому подобалось, і став частиною команди, з якою заснував відеопродакшен Khutko Productions. Незадовго до війни закохався як ніколи до цього.

 

Через війну вимушений був переїхати до Львову, живе з друзями і допомагає у Харківському волонтерському штабі. Кохана дівчина евакуювалася закордон. Каже, що через війну став цінити життя набагато більше: прості речі, які були звичними до війни, зараз здаються неймовірними. Став бачити більше краси в людях, їх вчинках і підтримці один одного.

Після перемоги дуже хоче повернутися у Харків.

025x.jpg
bronn.gif
bronn3.gif