ВЕЛОСИПЕДНИЙ ДЗВІНОК
Країна походження: Китай
Рік виробництва: 2018
ВЕЛОСИПЕДНЫЙ ЗВОНОК
Страна происхождения: Китай
Год производства: 2018
FAHRRADKLINGEL
Herkunftsland: China
Produktionsjahr: 2018
.ua
.ru
.de
велосипедний дзвінок
велосипедный звонок
fahrradklingel
Я живу в Херсоні, в місті, що історично тісно пов’язане з морем. В самому Херсоні знайти роботу, яка б добре оплачувалась, не просто, тому в нас 90% батьків, в яких є малі діти мріють, щоб їх сини стали моряками, а ті, у кого дочки, мріють, щоб їх дочки вийшли заміж за моряків. У людей є стереотип, що вийти за моряка – це можливість сидіти вдома, у своїй власній квартирі й чекати, коли чоловік привезе гроші. Але ось прийшов коронавірус і раптом зрівняв усіх. На сьогодні піти в море ніхто не може. Раптом ці моряки почали шукати роботу тинькарями, зварювальниками, ким завгодно. Зараз ще більшість почала мріяти, щоб їх діти стали програмістами і теж як моряки, працювали на крупні іноземні компанії.
І мені здається, що це одне й те ж саме. Раніше всі мріяли бути капітанами, а прийшов коронавірус і все посипалось. А чи не станеться подібне, якщо всі будуть мріяти, щоб їх діти стали програмістами? Ось мій брат вчив айтішників, і говорив їм, що у вас ще років зо п’ять є шанс вискочити і все. Ще зовсім трохи й роботи будуть самі себе програмувати, і айтішники виявляться нікому непотрібні. Замість ста програмістів треба буде одна людина з маслянкою, яка буде роботів змащувати. Саме тому фільм «Термінатор» не такий вже й смішний фільм, як здається.
Мені впевненість в завтрашньому дні дають плани на роботу. У мене свій бізнес, я планую на перспективу, але я розумію, що зі мною теж так може трапитись, що моя робота виявиться нікому непотрібною. Я багато чим займався – у мене були злети і падіння, але коли запитують про те, коли я відчував себе щасливим, то я згадую один момент коли я вчив сина їздити на велосипеді. Спочатку в нього виходило тільки в дзвінок дзвонити. Я години зо дві бігав за ним, тримав його, і раптом він поїхав сам. Радіє і кричить: «Батьку я поїхав»! Ось це відчуття ні з чим не можна зрівняти. І коли я чую дзвінок велосипеда, то я кожного разу згадую той момент.
Я живу в Херсоне, в городе, исторически тесно связанным с морем. В самом Херсоне найти хорошо оплачиваемую работу не просто, поэтому у нас 90% родителей, у которых есть маленькие дети, мечтают, чтоб их сыновья стали моряками, а те, у кого дочки, мечтают, чтобы их дочки вышли замуж за моряков. У людей есть стереотип, что выйти за моряка – это возможность сидеть дома, в своей собственной квартире и ждать, когда муж привезёт деньги. Но вот пришел коронавирус и вдруг уровнял всех. На сегодняшний день уйти в море никто не может. Вдруг все эти моряки начали искать работу штукатурами, сварщиками и кем угодно. Сейчас еще многие стали мечтать, чтоб их дети стали программистами и тоже как моряки, работали на крупные иностранные компании.
И мне кажется, что это одно и тоже. Раньше все мечтали быть капитанами, а пришёл коронавирус и всё посыпалось. А не станет ли тоже самое, если все будут мечтать, чтобы их дети стали программистами? Вот мой брат учил айтишников, и говорил им, что у вас ещё лет пять есть шанс выскочить и всё. Ещё чуть-чуть и роботы будут сами себя программировать, и айтишники никому не будут нужны. Вместо ста программистов надо будет один человек с маслёнкой, который будет роботов смазывать. Поэтому фильм «Терминатор» не такой уж и смешной фильм, как кажется.
Мне уверенность в завтрашнем дне дают планы на работу. У меня свой бизнес, я планирую на перспективу, но я понимаю, что со мной тоже может так случится, что моя работа никому не станет нужна. Я много чем занимался – у меня были успехи и провалы, но когда меня спрашивают, когда я себя чувствовал счастливым, то я вспоминаю один момент, когда я учил сына ездить на велосипеде. Сначала у него получалось только в звонок звонить. Я часа два бегал за ним, держал его, и вдруг он поехал сам. Радуется и кричит: «Папа я поехал»! Вот это не с чем не сравнимое ощущение. И когда я слышу звонок велосипеда, то я всё время вспоминаю тот момент.
ich lebe in Kherson, einer Stadt, die historisch eng mit dem Meer verbunden ist. Es ist nicht leicht, in Kherson eine gut bezahlte Arbeit zu finden, deshalb wünschen sich 90% aller Eltern, dass ihre Söhne Seeleute werden und ihre Töchter Seeleute heiraten. Viele glauben noch heute, dass die Ehe mit einem Matrosen bedeutet, nicht arbeiten zu müssen und zu Hause auf den Ehemann zu warten, der Geld nach Hause bringt.
Dann kam das Coronavirus, und niemand konnte mehr zur See fahren. Jetzt suchen all diese Seeleute nach Arbeit an Land, als Schweißer, Gipser und solche Jobs. Und jetzt träumen viele Eltern davon, dass ihre Kinder Programmierer werden, die für große ausländische Unternehmen arbeiten, was die Seeleute ja auch tun. Aber droht den Programmierern nicht das gleiche Schicksal wie den Seeleuten?
Mein Bruder unterrichtete früher IT-Spezialisten, und er sagte ihnen damals, sie hätten noch fünf Jahre Zeit um auszusteigen und das war's dann. Sehr bald werden Roboter in der Lage sein sich selbst zu programmieren, so dass keine IT-Spezialisten mehr benötigt werden.
Um meine Zukunft mache ich mir keine Sorgen. Mein Geschäft läuft einigermaßen. Klar, meine Arbeit kann eines Tages auch nutzlos werden. Aber, ich habe im Leben schon eine Menge Dinge getan, um meinen Lebensunterhalt zu verdienen. Mit allen Höhen und Tiefen die dazu gehören.
Aber wenn mich jemand fragt, wann ich wirklich glücklich war, geht es gar nicht um die Arbeit, nicht um Geld und nicht um irgendwas Großes. Dann erinnere ich mich an einen Moment, als ich meinem Sohn das Fahrradfahren beibrachte. Zuerst konnte er nur die Klingel läuten. Zwei Stunden lang rannte ich ihm hinterher, ich hielt ihn fest, und dann fuhr er plötzlich alleine los! Er schrie vor Aufregung: „Papa, ich hab's geschafft!" Es war unglaublich. Und wenn ich jetzt eine Fahrradklingel höre, erinnere ich mich an diesen Moment meines Lebens.