Завод(ь)
Post-industry
FUTURE IN THE PAST MUSEUM
The idea of this project is to fix, rethink and transform artistically the post-industrial heritage, which is one of the painful problems of Kherson. Former industrial buildings rise in the heart of the city like huge skeletons. They no longer have any economic value, and their presence drives into depression. Run, Lola, run from Kherson as fast possible, from train station to the bus – and to the beautiful and aesthetics seaside... We’ll stay with this strange beauty and aesthetic.
Ідея цього проекту – фіксація, переосмислення та мистецька трансформація постіндустріальної спадщини, яка є однією з болючих проблем Херсона. Колишні промислові будівлі височіють в самому центрі міста як величезні скелети. Вони вже не мають жодної економічної вартості, а їхній зовнішній вигляд вганяє в депресію. Біжи, туристка Лола, біжи з Херсону якнайшвидше і якнайдалі, з вокзалу на автобус – і на море. Там красиво. Там естетика. А тут хіба ні?
We are trying to create new narrative for post-industrial sites. We are trying to look at this space as "Future-in-the-Past Museum". However, it is not a typical museum, and it is not a tour.
We are not tourists.
We are not stalkers.
We are not workers.
So who are we?
Ми спробуємо створити новий наратив для постіндустріального простору. Ми намагаємось дивитися на цей простір як на "Музей Майбутнього в Минулому". Але це не типовий музей, і це не екскурсія.
Отже, ми не туристи, ми не сталкери, ми не робітники. Так хто ми такі?
Олександр Танасюк, художник, перформер:
Мені завжди хотілося передати дитячі спогади про завод – коли шум, скрегіт і літають на ланцюгах залізяки… В школі ми проходили на заводі виробничу практику. Ми повинні були за допомогою напилка зробили з заготовки молоток. То було я к в анекдоті про інструкцію зі збирання – «обробити напилком».
Анастасія Чібіцева, художниця, перформерка:
У голові постійно звучало питання – як такий гігантський масштаб можна було побудувати? І що сталося, як цей корабель тонув? Стоять чашки, зошити із записами, постери з 90-х, ніби в один момент трапився такий форс-мажор, що всі люди покидали все як є і втекли. Зараз це розкішний палац для кажанів, красиво жити не заборониш.
Оксана Ларченко,
модельєр, перформерка:
Відчуття, що час зупинився – і все разом з ним безповоротно зупинилося. В очі кинувся календар 2012 року зі нотатками. Мабуть, це був останній рік життя того старого підприємства.
Тетяна Андрєєва,
перформерка:
Покинутий індастріал – "моя" тема, люблю таку естетику. У ній пафос велетенських машин гаситься часом, а міцні конструкції виглядають вразливими. Схоже на пост-апокаліптичне задзеркалля, тиху залізну заводь, де життя зупинилося, але ще остаточно не пішло. Завод(ь).
Юлія Артеменко,
хореограф, перформерка:
Як сюжет зі сторінок книг наукової фантастики, як картинки з пост-апокаліптичного кіно, у якому наша група – це експедиція, яка відправилася на дослідження чогось невідомого, лячного, моторошнуватого. Для посилення відчуттів "щебет" кажанів, хиткі й іржаві конструкції, пил і особливе світло, що пробивається через розбиті вікна. І все б нічого, але це не декорації. Це реальний простір, зі всією вище перерахованою атрибутикою в центрі мого міста, одночасно і насторожує, і викликає захоплення своєю особливою естетикою занепаду.
Михайло Кльокта, фотограф:
Мені приємно все – тиша, пустота, відлуння, пил, світло, писк кажанів, звук крапель води, велетенський масштаб. Колискові ангари для драконів. Небесний замок.
Юлія Нудьга,
ліцеїстка, перформерка:
Коли потрапляєш в цей простір, з'являється відчуття, що життя і реальність в ньому зупинилися. Ти ніби поринаєш у капсулу часу. І почуття такі двоякі… З одного боку, ця таємничість і порожнеча дуже притягують, якось привертають до себе. А з іншого – хочеться якомога швидше покинути це місце, тому що є відчуття, що ти можеш раптово розчинитися в ньому. Застигнути в часі і зникнути з реальності, немов тебе ніколи і не було.
Макс Афанасьєв,
перформер:
Попри те, що середовище напівзруйноване, а всі елементи колись дуже динамічної конструкції знерухомлені, все одно є відчуття чіткого структурованого плану. Вже немає руху, немає механіки, немає процесу, але залишилася архітектура, залишилася конструкція. Вона буде руйнуватися, але ми все одно будемо відчувати її присутність. Зникла функція робить архітектуру такою урочистою, такою привабливою і такою сильною... У цьому просторі тіла перформерів – як тендітні копії машин. Можливо копії піратські...
Щоб зрозуміти як воно, мені довелося відкласти фотоапарат і самому залізти на одну з конструкцій. Коли ти вмощуєш своє тіло між іржавими ребрами жорсткості, твої рідні ребра просять пощади. Тут відчувається не стільки вразливість власного тіла, скільки дивне бажання стати подібним – і протистояти механізму, і злитися з ним. Кроненберг нам на допомогу.
Олена Афанасьєва,
кураторка:
Я взагалі-то туди пішла кажанів подивитися. Знайомі дизайнери сказали, що їх там багато. Знайомі туди ходили з моделями фешн знімати. А мені то нагадало печеру з кажанами у Непалі. Я люблю Непал, а через Непал і кажанів тепер люблю. В тій печері вони спали, а на заводі ні, хоча й день був. Вони співали… Як на мене – то був саме спів. І він був прекрасний. Я до того ніколи не чула, як співають летючі кажани, і навіть уявити не могла, що вони це роблять. Щоб почути спів кажанів, треба було вимкнути всі ті залізні агрегати.
Ви коли-небудь були у працюючому цеху?
Я обираю спів кажанів.
Олександр Гузєєв,
психолог, перформер:
Відчувався дивний спокій і прийняття. У промислового гіганта я отримав урок визнання природності поточного моменту.
- Чи має завод природу Будди?
- Ку.
Ці сходи ведуть в нікуди.
Іржа, бур’ян, забуття,
Земля з уламками цегли
Там, де вирувало життя.
І тут, де недавно заводу
Гули, працювали цехи,
Срібляться пророслі тополі,
Стіною стоять реп’яхи…
Уривок з вірша В.Завяловой «Там, де вирувало життя». Пам`яті харківського моторобудівного заводу
«Серп і молот».
«…Він мене постійно відправляв кудись вчитись. То на курси, то в училище. Я в тому училищі два роки просиділа, а потім ще три місяці на курсах. А потім мені знайшли місце на заводі, влаштували мене так би мовити. Поставили мене на кран-балку. Дали в руки пульт такий великий, а на ньому дві кнопки – червона і чорна. І вся робота – на ті дві кнопки тиснути. І от я тебе питаю: нафіга я стільки вчилася?»
Фрагмент підслуханої розмови двох працівниць у копі-центрі
Макс Афанасьєв, фотограф:
Дивно, якими тепер мамонтами, археологічними залишками виглядають промислові підприємства. Який там до ху#в парк динозаврів. Музей вимерлої промисловості – ось справжній парк динозаврів. Меморіальний парк. Ще не так давно здавалося, що робити можна не тільки комбайни та санки, але й зрозуміле майбутнє. Можливо, тепер майбутнє можна лише програмувати.
В рамках проекту «Пост-індустріальна спадщина як мистецтво» за підтримки Harald Binder Cultural Enterprises (HBCE).
The project “Future-in-the-Past Museum: post-industrial heritage as art” is supported by Harald Binder Cultural Enterprises (HBCE).