Микита
19 травня 2022 року
народився:
Поки приїжджаємо на 1-2 тижні, але мріємо про день, коли зможемо назавжди повернутися додому
Каріна й Олег мають свою невеличку кав’ярню у центрі Херсона. Нічого особливого – просто кава з собою, заклад, де до 24 лютого минулого року вони працювали по черзі. Здається, що це небагато, але іноді саме цей простий ритуал – з ранку зазирнути у кав’ярню, взяти запашної кави, посміхнутися баристі, трошки підзарядитися енергією і почати новий день, – стає тим позитивом, який символізує нормальне життя. Багато людей, які повертаються до своїх домівок або після евакуації потрапляють у більш безпечні міста, говорять про те, що саме можливість випити у кав’ярні чи на вулиці чашку кави стає для них ознакою того, що життя повертається.
Життя повертається в Херсон – от і кав’ярня Каріни і Олега відновила свою роботу після деокупації. Співвласниця Каріна розказує:
90% відвідувачів нашої кав’ярні – це службовці ЗСУ, поліції чи пожежної служби. У нас для них є знижка, це як подяка за їхню працю. Також до нас заходять люди, які йдуть на ринок чи на роботу. Я знаю ще десь мінімум п'ять ресторанів і кав’ярень у Херсоні, які зараз працюють. Крім того, ми бачимо, як у деяких місцях триває ремонт, а це значить, що вони скоро відкриватимуться.
На початку окупації Херсона жінка була на шостому місяці вагітності. Подружжя чекало на свою першу дитину, вагітність була запланована.
«Ми переїхали в більш комфортне житло, змінили так життя, щоб якнайбільше часу могли разом приділяти майбутній дитині», – згадує Каріна.
Коли у місто зайшли росіяни, родина, як і більшість херсонців, почала думати про виїзд. Начебто декому вдавалося виїхати через Станіслав, то чому б не спробувати? Зупинив їх жахливий випадок.
Наші знайомі намагались виїхати, і їх автівку в Станіславі розстріляли. Залишився в живих тільки чоловік, а його сім’я і двоє діток загинули.
На жаль, такі випадки були непоодинокі, тож пара вирішила залишатися в місті, доки виїзд не стане безпечнішим. Каріна готувалася к пологам, заздалегідь домовилася з лікарем, але тоді обставини були сильніші за людей.
Мої пологи почалися вночі. О першій ночі ми вже були у лікарні Тропіних. Вже була комендантська година, окупанти не дозволяли їздити ніяким машинам. Через це всю ніч до самого ранку не могли приїхати анестезіологи для того, щоб дати мені знеболення. А в мене були дуже складні і важкі пологи. Я хочу, щоб ви обов'язково це написали: в ту ніч черговим лікарем була Рябчукова Ірина Олегівна. І я дуже їй вдячна. Це найкраща лікарка, яка була зі мною у весь час пологів.
Анестезіологи приїхати так і не встигли. Вранці 19 травня, після довгих годин тяжких і болісних пологів, Каріна народила хлопчика. Малюка назвали Микита.
Далі були, як згадує той час Каріна, «місяці безперервного щоденного стресу». Родина знов замислилася про виїзд.
Коли пройшов той псевдореферендум наприкінці вересня, мій чоловік сказав, що все, треба пробувати виїжджати через Крим. А я в глибині душі вірила, що нас звільнять. І я його попросила – кажу, давай залишимося до кінця жовтня. Потім, у середині жовтня, я знову вмовила його – давай до середини листопада. Якщо ні, то 15 листопада ми виїжджатимемо. І от 11 листопада нас звільнили!.
Після деокупації Херсона сім’я з дитиною виїхала до Кіровоградської області. Але місяці, проведені в оточенні ворогів, залишили відбиток на психіці молодих батьків.
Ми намагалися бути на позитиві, щоб малюк переймав наші хороші емоції. Але за фактом це на нас дуже вплинуло. У Херсоні під час окупації були такі машини, УАЗ «Патріот». Ними пересувалися росіяни, переважно ФСБ, Росгвардія. І ось ми виїхали до звичайного міста України. І ми стоїмо на світлофорі. І просто їде повз нас УАЗ «Патріот» зеленого кольору, на українських номерах ця машина. І ми зловили такий жах! Це було як повернення до тих часів.
Попри пережите у Херсоні, подружжя постійно навідується до свого міста, адже їхня маленька кав’ярня потребує нагляду і турботи, щоб продовжувати радувати херсонців і їхніх рятувальників. Ми вже звикли бачити репортажі з Херсона з евакуацією, з людьми, які постраждали і потребують допомоги, але у місті є й інше життя – не таке, як було раніше, небагатолюдне, але воно є. Тепер всі всіх знають, бо людей мало, але тим цінніші стали зустрічі і такі прості речі, як чашка кави чи прогулянка з дитиною у парку.
Вночі ми спимо в кімнаті, яка максимально захищена. Безцільно містом не їздимо, не ходимо, якщо ми не знаємо, що там є поруч якесь укриття. На проспекті Ушакова є маленький дитячий майданчик, і просто на ньому встановлено бомбосховище. Ми гуляємо з дитиною там. На цьому майданчику завжди грається ще 5-6 дітей. Якщо ми чуємо якийсь сильний звук і думаємо, що буде приліт, ми або йдемо у сховище, або сідаємо в машину і їдемо додому. Але матусі, які тут постійно живуть, дуже спокійно реагують на вибухи, вони навчилися чітко відрізняти прильоти від відльотів і знають, коли треба бігти у бомбосховище, а коли ні.
Поки що Каріна і Олег з Микитою приїжджають у Херсон ненадовго, зазвичай на 1-2 тижні, щоб просто доторкнутися до свого, рідного. Проте вони мріють про день, коли зможуть назавжди повернутися додому.
За цей час я двічі їздила з дитиною за кордон, щоб Микита познайомився з родичами. Вони зараз не в Україні, а я хотіла, щоб син знав свою бабусю, свою тітку. Звичайно, там зовсім інше життя, без війни, але ти там все одно не почуваєшся комфортно. Ти все одно читаєш новини, переживаєш, думаєш – а як там, а що там. А тут, у Херсоні, ми почуваємося вдома. У нас є велика-велика віра у прекрасне майбутнє, і саме коли ми тут, вона якось збільшується. Наш малюк мотивує нас не падати духом. Він світлий, чистий, і він заслуговує, щоб жити звичайним життям, ходити на дитячий майданчик, гратися з іншими дітьми, їздити на море до Залізного Порту. Він дуже любить грати в м'яч із татом, ловить м'яч ручкою, ніжкою, тож у майбутньому ми бачимо його футболістом. Ми будемо робити все, щоб його дитинство стало максимально щасливим та безтурботним – воно ж буває тільки раз у житті.
Читати ще:
