Олівія
24 лютого 2022 року
народилася:
Доньку назвали Олівія – на честь землі Ольвії. Вона народилася у ту саму ніч, коли херсонці почули перші вибухи
Галина почувала себе чудово, вагітність у неї проходила як по книжці. Вони з чоловіком придумали ім’я дитині – Олівія, на честь землі Ольвії. Майбутня мама ходила на заняття, читала як дихати, готувалась до пологів. Вона до всього була готова, до всього! Але не до війни…
24 лютого вночі я майже не спала, в мене почалися перейми. Коли почула вранці, що війна, розгубилася. Що робити?
Телефоную своєму лікарю, а він мені каже:
- Пробачте, я виїжджаю з міста.
А в мене ж була з ним домовленість, що він приймає пологи!
Галині стало зле, в неї піднялася температура. Машини в родині немає, в друзів машина була на ремонті. Вона почитала новини – а там кажуть, російські війська вже підійшли до Антонівського мосту. Тоді вона ще вважала, що лікарня – це найбезпечніше місце, бо зазвичай у воєнні часи лікарні ж не чіпають.
Тоді я ще не знала, наскільки ці люди неадекватні... І я поїхала в лікарню, добре, що якісь таксі ще були, хоч і по захмарних цінах. В лікарні мене прийняли, але все пішло зовсім не так, як я планувала…
В мене одразу стали викликати пологи, бо лікарі самі не знали, що буде через годину чи дві. Всіх дівчат, які там були, швидко повиписували. Народила – і через кілька годин йди додому.
В мене не виходило самій народити, хоча я ж готувалася, я ж знала як дихати! Я вже прийняла всю ситуацію і думала: «Гори воно все синім полум'ям, мені треба зосередитись на дитині». До вечора чекали, що я зможу народити сама, але нічого не вийшло, і лікар прийняв рішення робити операцію. Мені вже було все одно. Мені зробили кесарів розтин, і таким чином на світ з'явилася Олівія.
Через війну чоловіків не пускали у пологовий будинок, після операції Галина була сама. Всі лікарі сиділи в телефонах – постійно перевіряли новини, нема кому було навіть води принести. Зазвичай після кесаревого розчину лежать в лікарні 5 днів, але Галина каже, що тоді ніхто цього не дотримувався, жінок виштовхували додому якомога швидше. Навіть дитину повністю не оглядали, тобто не робили всього, що мали робити по протоколу.
Кожного дня до неї заходили і питали:
– Ну що, ви вже можете йти додому?
Це було через нестачу лікарів. В перший день війни багато лікарів виїхало з Херсону, багато хто пішов на фронт, в ЗСУ. Щоб було кому працювати, на їхнє місце викликали пенсіонерів. Повикликали всіх, хто міг прийти, кому дозволяла освіта.
Тоді в Херсоні ще були сирени, і на час тривоги ми спускалися вниз, у бомбосховище. Потім знов підіймалися, потім спускалися... Вверх-вниз, вверх-вниз. Так, було дуже страшно, але ми про це не думали, мабуть, ті гормони щастя материнські не давали нам зійти з розуму.
При виписці з пологового в мене не було ніякого свята, повітряних кульок, ніяких фотографів. Дома мій чоловік облаштував нам безпечне місце в коридорі, між двох стін, там ми і проводили з дитиною всі дні і ночі. Я не виходила з квартири навіть на прогулянки, на сонечко, як воно зазвичай треба. Весь перший місяць життя дитини ми провели в тому темному коридорчику.
А потім родина знайшла варіант, як вибратися з міста.
Весь цей час вони спілкувалися з сусідами, шукали шляхи, як можна виїхати. Молоді батьки розуміли, що дитині потрібна нормальна медицина, потрібні ліки, які вже кінчалися в місті, та й полиці з продуктами порожніли. Вони чули, що якісь машини виїжджали через Станіслав, але знов таки – машини немає, от з ким виїхати? Ще й майже не було тоді в місті бензину.
І от вони знайшли варіант як виїхати з Херсону – по воді, на човні.
Вийшло це так. В черзі за бензином наш друг познайомився з одним хлопцем. Той хлопець розповів, що вивіз на човні родину – маму з дитиною. І запропонував вивезти нас. Човен називається «Крим». Це такий дуже, дуже маленький човник, «бляшанка» його називають. Він вивозив на ньому людей через затоку в якесь село Миколаївської області.
Дуже мало хто вибирався з Херсону таким шляхом. Щоб виїхати на човні, треба було багато бензину, набагато більше, ніж в автомобілі, десь 80 літрів. Треба було знайти бензин, якого не було в місті. Ну, тобто це підходило далеко не всім. У човні є місце тільки для двох людей. Немає місця для речей, немає місця для валіз.
З квартири виїхала я, чоловік, дитина, два телефони, два ноутбуки і документи, і те не всі, а тільки найголовніші. Все інше для нас втратило цінність, бо треба було зберегти життя й здоров'я дитині.
Ну звісно, ми дуже боялися. Може, якби дитини не було, ми б залишилися в Херсоні довше і виїжджали б як усі. Але коли відповідаєш не тільки за себе, а й ще за когось, мозок приймає такі ризиковані рішення.
В першу чергу треба було назбирати той бензин, ми по всьому місту його шукали. Не просто було й довіритися незнайомій людині, яка нас буде вивозити. Треба було ще й маленьку дитину підготувати. Олівії тоді й місяця не було, я переживала, щоб вона не замерзла, щоб її не загойдало на воді.
Галина з чоловіком підготувалися, два тижні в них це зайняло, і сказали своїм батькам:
- Ну що, ми їдемо.
Вони не знали, виживуть ми чи не виживуть під час цієї подорожі. Це був березень місяць, на Дніпрі ще лід стояв, він тільки почав танути. Дуже холодна вода, тим паче Дніпро – то ще так собі, а в лимані дуже холодна була вода. Галина попрощалася з батьками, попрощалася з найкращою подругою.
Вони виїхали рано-вранці, це була 4 чи 5 година ранку, щоб не перестріти росіян, які ставили блок-пости. Мали їхати човном з Острова, звідти, де дачники збираються. Родину з малям зустріла дівчина, довезла до місяця призначення. Там були ці човни, Галина з малою дитиною, чоловік з рюкзаком, точніш з двома, бо мій він ніс ще й речі дружини.
Ну звісно, ми дуже боялися. Може, якби дитини не було, ми б залишилися в Херсоні довше і виїжджали б як усі. Але коли відповідаєш не тільки за себе, а й ще за когось, мозок приймає такі ризиковані рішення.
Було відчуття, що ось-ось ще трошечки – і ти будеш вдома, і воно гріло душу. Ми сіли у той човник і поїхали. І я роздивлялася, яка в нас красива природа, дачі наші. Співали птахи, все здавалося таким рідним, ріднішим, чим зазвичай. Але – лід. Лід, і ти коли йдеш цим човником, чуєш скрегіт. В цей момент ставало трохи лячно. Добре, що дитинка ще спала, потім вона прокинулася, я її поклала до себе, до грудей і кажу: «Почекай ще трішечки, і ми приїдемо».
Дуже красиво було все навколо, природа дуже красива була. Але було холодно, дуже холодно. І дуже страшно. Я пережила всі емоції: і страх, і відчуття радості, що ти от-от будеш вільний, що ти от-от потрапиш на свободу. Бо ми жили як в клітці, ми як з полону якогось тікали. Як з в'язниці. І почуття, що ти от-от будеш на вільній землі, дуже надихало.
Човен пропливав повз Станіслав. Галина чула, як там ведуться бої. Але це було десь там, далеко, а у них було відчуття, що ось-ось – і вони будуть вільні. Їхали десь дві години. Це були і довгі дві години, і одночасно дуже короткі. Чоловік знімав відео, бо було дійсно дуже красиво, а Галина притискала до себе Олівію, щоб малеча не нервувалася.
Нарешті ми припливли до якогось мені невідомого села, вийшли з човна, і це було відчуття, що все – свобода, ми вільні. Це було таке щастя! До сліз.
Весь місяць до того був таким важким, що все, що раніше вважалося звичайним життям, стало мрією. І от вона здійснилася. Навіть повітря здавалося іншим! Коли я потім їхала в машині, я плакала, коли бачила, що люди просто ходять по вулиці, вони не бояться, ось відкритий магазин АТБ, і там продукти є… Я плакала, що я це бачу, і що всього цього не було в Херсоні. Там ти не міг вільно пересуватися містом, не міг просто піти і купити продукти, а тут воно все є, і різниця між цим - дві години човном. У моїй пам'яті це на все життя закарбується.
Зараз у родини все добре, вони живуть в Одесі, з ними всі рідні – мама, сестра, вони теж потім виїхали, і вся родина зустрілася. Проте Галина не уявляє собі життя без Херсона.
Я шалено вже хочу в Херсон, шалено хочу в своє місто, я так близько і так далеко від нього. Здається, до нього декілька годин, але там ще дуже небезпечно. Як тільки стане трохи спокійніше, ми обов'язково повернемось туди. Я вірю, що відродження міста обов'язково буде, і я буду приймати в цьому участь, як зможу.
Читати ще:
