Іван
31 березня 2022 року
народився:
Важко було чекати на визволення, але вони дочекалися. Інна пам'ятає той день в подробицях
Інні подобалося жити в Білозерці. Раніше вона жила в зовсім маленькому селі, Інгульці, а в Білозерку переїхала, коли вийшла заміж за місцевого хлопця.
«Тут і лікарня, і поліклініка, і всі державні установи, все поруч, все докупи, більше можливостей знайти роботу», – дівчина була в захваті. Дійсно, робота невдовзі знайшлась – у Білозерській філії обласного центру зайнятості. Чоловік теж працював – касиром на автозаправці. «Життя було щасливе і наповнене радістю», – згадує Інна. Весною 2022 подружжя очікувало дитину.
14 березня – день визволення Білозерки від німецьких окупантів у Другій світовій війні. Є гірка іронія в тому, що саме в цей день у село знов зайшли окупанти, на цей раз російські.
Білозерка зустріла ворогів мітингом протесту. «Я дивувалася величезній кількості тих людей, що вийшли на мітинг, – каже Інна. – Сама я туди не пішла, бо було страшно. Але там були і знайомі мого чоловіка, і моя старша сестра. Ці люди – вони надзвичайні, що вийшли і не побоялися».
Мітинг розігнали автоматними чергами. Окупанти почали обживатися в селі, а у Інні наближався час народжувати. «Я тоді дуже хвилювалася, бо синочок знаходився в неправильному положенні у мене в животику, по діагоналі», – згадує вона. Їхати у пологовий будинок до Херсону довелося скрізь російські блок-пости. Народжувати – під звуки вибухів у Чорнобаївці, які було добре чутно скрізь вікна пологового відділення.
«Важко мені далися ці пологи», – зізнається жінка. Але попри все 31 березня 2022 року в неї народився здоровий хлопчик, Іван. Хіба що трішки вага малувата, менше ніж 3 кіло. А ще у молодої матусі від стресу зникло молоко.
Повернулася з немовлям в Білозерку, а там...
«Окупанти були на кожному кроці, – розповідає Інна. – Куди не йди – звідси вони вилазять. Наших людей багато виїхало, і росіян тут було більше ніж людей, які залишилися. Вони стали займати вільні будинки. Ходили по хатах, перевіряли, де хто живе, шукали, де поселитися. Якщо не могли до людей догукатися, просто брали і БТРом заїжджали в ворота, калитку вибивали, щоб потрапити на двір».
Вороги займали не тільки домівки. Одного разу вони прийшли і до місцевої служби зайнятості, де працювала до декретної відпустки Інна. Сама служба була зачинена, але окупанти зламали замки, повісили на дверях свою табличку.
«Було дуже неприємно спостерігати, що вони зайшли ще й на твоє місце роботи і робили там, що хотіли, – каже Інна. – Вони наймали людей, і ті люди давали на камеру інтерв'ю, начебто вони приходили, шукали роботу. Не знаю, що це за люди, можливо, з тих, хто повірив, що «рассея тут навсегда». Але, наскільки мені відомо, ніхто із моїх колег не пішов на співпрацю з окупантами».
Нічого корисного у службі зайнятості російські загарбники не зробили. Назнімали відео про «роботу з населенням», щоб показати по телевізору, а потім повиносили із кабінетів все, що змогли.
Окупанти взагалі полюбляли знімати фейкові відео.
«Це були найважчі дні, коли вони приїжджали знімати свої фільми. Наприклад, знімали фільм про їхнє свято російського прапора. Була купа привезених людей, масовка, артисти якісь. Музика, російські пісні на всю Білозерку. Дуже важко було бачити всюди їхні прапори, білборди з написами «Херсон – це Расєя» на всіх дахах. Інколи мені здавалося, що вже все, в мене була істерика і я говорила рідним, що ми нікому вже не потрібні і нічого хорошого вже не буде».
Інна пригадує день на початку осені, коли вони ми йшли з чоловіком і з дитиною, спустилися на свою вулицю і побачили, що відділення Ощадбанку переробляють в їхній банк. Щось там демонтують, вивіску свою чіпляють.
«Я думаю – боже, вже й свій банк вони роблять. Йду і кажу чоловікові:
– Таке повітря важке. Мені аж дихати важко.
І наче така погода, наче все тихо, спокійно, ми на прогулянці з дитиною, а мені усе всередині зтискається».
Важко було чекати на визволення, але вони дочекалися. Інна пам'ятає той день в подробицях:
«11 листопада ми вже п'ятий день були без зв'язку. І от чоловік приїжджає з ринку і каже:
– Інна, наш прапор висить на пам'ятнику.
Я не повірила:
– Ну що ти з мене прикалуєшься?
– Нє, наші зайшли в Білозерку, я сфотографував!
Кажу: «Я хочу подивитися вживу!»
А він: «Завтра вийдеш в центр і поглянеш».
А я не схотіла чекати завтра. Попросила чоловіка: «Побудь з Ванюшкою, мені тут до центру дві хвилинки вийти…». І я зібралася, в чому була, в домашніх капцях, і пішла, виходжу, дивлюся – і перше, що я бачу – на майдані купка попелу. Це здерли їхній білборд з написами про «Росєю навсегда» підлітки наші місцеві і спалили ще зранку. І лежить ця купка здерта і спалена. І я потім повертаю голову ліворуч – а там Пенсійний фонд, Управління соцзахисту, адміністрація – і всі наші прапори висять, і я їх бачу. Повертаю очі праворуч – дивлюся, а там на будинку торгівлі висіть наш прапор. І я просто стою і плачу. І не можу в це повірити.
Повернулася додому і чоловікові кажу:
– Сашо, яке легке повітря!
Дихати стало легше. На жаль, це було ще не все, і їхню сім'ю ще чекали випробування. Місяць після деокупації родина жила без світла, опалення і води. Воду набирали у місцевому озері чи в колодязі. Складніше було без тепла і електрики, бо ж в хаті маленький Ванюшка, якого треба купати і годувати. День, коли вдалося вперше натопити хату і лягти спати без верхнього одягу, був для родини справжнім святом. Проте згодом і це минулося, комунікації налагодили, здавалося б – можна спокійно жити і ростити сина, але...
«Вже понад місяць росіяни кидають авіабомби на Кізомис, це сусіднє село. Останні декілька тижнів вони ними ж атакують село Станіслав. Іноді бувають прильоти і по Білозерці. З останніх – прилітало на територію Білозерської районної лікарні. Ми це відчули.
Коли повітряна тривога, ми постійно на стрьомі з дитиною. Ми не гуляємо з Ванюшею, крім свого двору, ніде. Нам чутно всі «виходи» з Лівого берега. На 5-10 секунд серце завмирає, потім тиша, ти чуєш політ – і куди воно полетить, ти не знаєш. До цього неможливо звикнути», – зізнається Інна.
«Наша відрада – це синочок. Ванюшка – це той промінчик сонця, який заставляє мене щоранку вставати, посміхатися і радіти тому, що все добре. Я рада тому, що є світло, є вода. Ми прокинулися – вже добре. Зайшли почитали новини, що є якісь позитивні зрушення – і ще один промінчик надії. І ця надія, ця віра, що ось трішечки, ще трішечки – вона надає стимул жити.
Зараз Ванюшка вже підріс, але він ще досі, слава Богу, не розуміє, що відбувається. Я маю надію, що ми доживемо до перемоги, і наші дітки не запам'ятають ось цього всього. Я вірю, що це буде дуже скоро.
І я вже знаю, як я буду виховувати сина. Я буду виховувати свою дитину так, щоб вона росла життєрадісною, щоб цінувала кожен день, кожну дрібницю. Щоб не зациклювалась на якихось негараздах незначних. Щоб цінувала кожну мить свого життя».
Читати ще:
