Михайло
5 березня 2022 року
народився:
В квартирі горять свічки, а по стінах пурхають тіні метеликів. Метелики не справжні – вони паперові. Їх вирізала Євгенія для свого сина Мишка, якого чомусь дратують свічки. Він ще дуже малий і не може зрозуміти, чому вечорами темно.
Родина вважає, що їм пощастило – в останній день роботи РАГСу в Херсоні вони встигли зробити дитині українське свідоцтво про народження. Згодом жінки вже не могли отримати українського свідоцтва. Багато хто виїжджав із Херсона з новонародженими взагалі без свідоцтва, бо не хотіли отримувати російських.
В квартирі горять свічки, а по стінах пурхають тіні метеликів. Метелики не справжні – вони паперові. Їх вирізала Євгенія для свого сина Мишка, якого чомусь дратують свічки. Він ще дуже малий і не може зрозуміти, чому вечорами темно. Тому мама вирізає паперових метеликів, насаджує на мотузку і чіпляє до люстри так, щоб від них падала тінь. І, поки немає, світла, опалення і води, Мишко має власний театр тіней, а ще «телевізор» – великий акваріум з рибками на 250 літрів. Коли немає світла, батьки вмикають телефон і кладуть його на акваріум, щоб світло проникало у воду і можна було бачити рибок. Малому Мишку дуже подобаються рибки і метелики. Він навіть забуває плакати через те, що у нього ріжуться зубки.
Михайлик народився 5 березня 2022 року в Херсоні. Його батьки всю окупацію залишалися у місті. Євгенії пощастило народжувати під наглядом лікарів. Вона пригадує, що відчувала радість, що нове життя з'явилося, і разом з тим розуміла, що тепер її мета – зберегти це життя, бо було дуже страшно від того, що відбувалося довкола.
…Нам пощастило, ми встигли зробити дитині українське свідоцтво про народження. Знайомі зателефонували та сказали: «Їдьте терміново! Завтра вже РАГС не працюватиме». На щастя, того дня був зв'язок, ми викликали таксі та поїхали за свідоцтвом. Тож Мишко у нас справжній український кавунчик! Згодом наші жінки вже не могли отримати українського свідоцтва. Багато хто виїжджав із Херсона з новонародженими взагалі без свідоцтва, бо не хотіли отримувати російських.
Через тиждень після пологів у мене зникло молоко, можливо, через нерви. А щось купити тоді було складно, магазини закриті. А це ж дитина, картоплю їй не запропонуєш! Одна надія була на гуманітарку. І я стояла у цих величезних чергах за гуманітаркою, щоб отримати дитяче харчування. Я до такого не звикла, мені було ніяково і соромно, хоч мені й казали, що треба хапати все підряд. Пам'ятаю – йде дощ, холодно, я стою, хвилююсь, щоб хоч щось встигнути взяти... З ліками теж була біда. Якось у Мишки з'явився нежить, і в пошуках елементарного промивання для носа довелося об'їхати пів міста, бо важко було знайти хоч якісь медикаменти. Ми намагалися нікуди не виходити, навіть носа не висовувати, хоч ми й так на околиці живемо, на вулиці Генерала Алмазова (колишня Безродного). Неприємно було, коли ти йдеш з дитячим візком, а поряд окупанти човгають з автоматами. Хто знає, що там у них у голові. Могли будь-якої миті підійти, подивитися телефон, тому потрібно було стежити, щоб там не було не дай боже ніяких картинок чи патріотичної музики. Вони могли з телефону дізнатися, що ти з кимось пов'язаний, і тоді були б запитання. А питання як вирішувалися? – возили на підвал.
Пам'ятаю, я чекала на чоловіка з роботи, він затримувався, я знала, що він у дорозі, але не могла навіть зателефонувати. І тут за вікном чую автоматні черги. Дивлюся на годинник, чоловік має зайти хвилин за десять, а що відбувається за вікном – незрозуміло. Я сиджу з малим, намагаюся його якось веселити, але розумію, що дитина теж все відчуває... Поки я чекала, ці 10 хвилин здалися мені довжиною в півроку...
Чимало таких моментів було. До батька мого вони приїжджали. Батько пенсіонер, але працює у гідрометеорологічному технікумі, викладає військову справу. Для них, звісно, це як солодкий цукор. Вони приїхали до нього «поспілкуватися» з автоматами без запобіжників. Коли один з них опустив автомат під час «бесіди», тато йому зауваження зробив: «Не можна так, а раптом я оскаженію?». Добре, що все обійшлося. Тато у мене людина дуже позитивна, свого Мишка я на його честь назвала.
Чоловік постійно хотів, щоб ми виїхали в безпечне місце, і щотижня нас кудись із Мишком відправляв. Але я йому сказала: "Ні, я нікуди не поїду, ми сім'я, а значить будемо разом до самого кінця".
Одного разу чоловік все ж вмовив Євгенію спробувати поїхати. Такий шанс: знайома виїджала на автівці й покликала з собою. Улюбленого кота Кефірчика віднесла братові, зібрала речі, попрощалася з домівкою. Кидати все що маєш, їхати у невідомість було страшніше ніж залишитися. Але ж це заради Мишка...
На останньому блок-пості, коли вільна земля була вже так близько, до автівки підійшов окупант.
- Все, сегодня пускать не будем, разворачивайтесь, пошли вон!
В той момент Євгенія зітхнула майже з полегшенням: «Ну що ж, отже не судилося. Дочекаємось ЗСУ у Херсоні».
Вона вірила, що чекати залишилось недовго, що зовсім скоро свобода. Хоча важко було спостерігати, як поступово порожніє місто. Один за одним виїжджали рідні, знайомі, друзі – всі ті, що були серцем і душею Херсона. Дім – це ж не тільки стіни, це близькі люди... Іноді відключали зв’язок, телефон перетворювався на мерця. Тоді їй ставало зовсім моторошно: що з рідними, чи живі? Євгенія обіймала Мишка, прислухалась до звуків вибухів й намагалася зрозуміти, що відбувається. Можливо, наші вже поряд?..
Проте й працюючий зв’язок не завжди радував: окупанти вирішили використати його для психологічного тиску на жителів.
«Незадовго до звільнення нам почали приходити смс, що, мовляв, тут скоро почнуться обстріли і вам треба евакуюватися до РФ. Нам постійно ці смски надходили, а потім вони нам почали телефонувати. Тижні два чи три все це тривало, ці дзвінки. Телефонувала якась жінка і говорила, що, мовляв, для вашої безпеки вам треба евакуюватися в Росію, розповідала всю цю нісенітницю. Як тільки вона починала розмову, я їй грубо відповідала, що в мене немає часу з нею розмовляти і кидала слухавку.
Потім росіяни вийшли, знищивши всі комунікації. У нас зникли світло та вода. Але в порівнянні з тим, що нарешті не було цих гадів у місті, це можна було пережити. Зайшли наші, і у всіх була така ейфорія, що ми звільнені! Було відчуття, наче у всіх одночасно настав день народження і кожному подарували подарунок, про який він довго мріяв. Навіть дихати полегшало. Люди раділи, один одному допомагали чим могли. У нас поруч приватний сектор, і хто мав помпу, підключали шланг, щоб інші люди змогли набрати собі води. Пропало опалення, а то був вже листопад, вже було прохолодно. Але у Мишка була дуже тепла кофта, і, коли ми потім виїхали до бабусі, ця кофта була вже зовсім зношена, засмальцьована – це «бойова» Мишкова кофта, вона його від холоду врятувала».
Євгенії дуже хотілося залишитися у Херсоні після звільнення, але три тижні без води і світла, з маленькою дитиною на руках її зовсім виснажили. І вони з чоловіком прийняли рішення поїхати, залишивши домашніх тварин під наглядом сусідки. Зараз вони перебувають у Дніпрі, проте щодня Євгенія думає про повернення і планує його:
«Кіт з рибками у нашому домі на варті, вони на нас чекають. Дуже хочеться додому, і всі мої знайомі, які виїхали – усі теж хочуть додому. Виявляється, багато хто з нас жив і не розумів, які ми щасливі. Те, що раніше було звичним – виявилося, було нічого собі як круто! Я друзям кажу: «Давайте кооперуватися і заїжджати в Херсон разом! Бо якщо приїдеш один, буде самотньо і сумно. Давайте одразу гуртом додому! І одразу саджати квіти та радіти, насичувати місто життям». Дуже хочеться у Херсоні жити та відчувати це життя».
Читати ще:
