Євдокія
13 березня 2022 року
народилася:
Зараз моя свідомість вже багато витіснила з того періоду. Я Костю питаю: "Слухай, адже ми, виходить, про все заздалегідь знали?". Ми говорили про це, готувалися, хоча й не вірили, що це все можливо.
13 березня у мене почалися пологи. О шостій годині вечора починалася комендантська година, отже, мені треба було встигнути доїхати до пологового будинку до її початку. Ми викликали таксі, і в 17.45 за нами приїхала жінка-водій. Повезла вона нас до пологового на ХБК, і на шляху ми встряли в колону з БТР, з цими зетками.
Коли Настя завагітніла, вона з чоловіком жила на орендованій квартирі. Її чоловік Костя – художник, а вона фудфлористка, робила їстівні букети. Це була успішна справа, Настя мала багато замовлень.
Костя якраз отримав квартиру, бабусину спадщину. Майже всю вагітність подружжя займалося ремонтом, бо там все було практично під знесення. Займалися вони, займалися цим ремонтом, і шостого січня нарешті переїхали до своєї довгоочікуваної квартири. Настя мала народити в березні. Вони думали, що у них буде місяць лютий, щоби видихнути, відпочити від усіх справ, налаштуватися на дитину. Але вийшло трохи інакше…
Зараз моя свідомість вже багато витіснила з того періоду. Я Костю питаю: "Слухай, адже ми, виходить, про все заздалегідь знали?". Ми говорили про це, готувалися, хоча й не вірили, що це все можливо. Десь за два тижні до війни чоловік наполіг на тому, щоб ми закупили дуже багато продуктів.
24 лютого Костя з'їздив по воду і почав завішувати вікна. Раніше подружжя багато подорожували з наметами, тому мали багато спальників, ось цими спальними мішками він і завісив вікна, а в спальні вони присунули до вікна шафу – сподівалися, що, якщо летітимуть уламки, це нас якось захистить. Квартира перетворилася на такий собі темний простір, де все завішано, і Настя щодня трошки розкривала ці спальники, щоб впустити світло. Вони жили в районі Порт-елеватора, і цей елеватор – там такі дуже великі будівлі, – закривав їхній дім від Дніпра. На Антоновському мосту вже йшли бої, але в їхній оселі було відносно тихо.
Тоді мені здавалося, що я добре справляюся, але зараз Костя мені каже: «Та ні, ти дуже багато плакала». А я вже не пам'ятаю цього…
І от почалося життя в окупації. У Насті мав бути плановий огляд, але жіноча консультація перестала працювати. Ще й стався випадок, коли жінка народжувала вночі, і до неї не пропустили «швидку», бо тоді вже запровадили комендантську годину. Потім у Херсоні почалися перебої зі зв'язком, і Настя зрозуміла, що в день пологів може просто не додзвонитися до лікаря.
Я сказала Кості, що, мабуть, треба готуватися народжувати вдома. Я була готова до цього, але для чоловіка це був жах. Я почала шукати у своєму районі акушерку, яка в разі чого могла прийти до мене додому. В інстаграмі озвалася одна дівчина, вона сказала: «Я в інтернатурі тричі приймала пологи, а взагалі-то я рентгенолог. Але я можу просто побути з вами, якщо вам буде спокійніше». Ми обмінялися контактами.
Почали закриватися магазини та аптеки. А молоді батькі заздалегідь нічого не купили, у них нічого не було для дитини – ні памперсів, ні пелюшок. Вони думали: «Коли народиться дитина, тоді й купимо». І Настя запереживала з цього приводу, запанікувала. Але їм почали телефонувати друзі, пропонувати свою допомогу. У Кості була активна сторінка в інстаграм, і там йому люди писали: «Костя, приїдь забери памперси, Костя, приїдь забери одяг для малюка». Хтось пелюшки зібрав, хтось дитячу коляску знайшов. Отак воно все й зібралося, бо купити вже не було де.
Залишилося лише дочекатися пологів.
Ще до війни я домовилася з лікарем, що народжуватиму в пологовому будинку на ХБК. Коли почав підходити термін, він мені запропонував лягти на збереження. Але інтернетом гуляло відео, як усіх жінок, які були в пологовому будинку, перевели в підвальне приміщення, і мене це чомусь дуже налякало. Я не хотіла свій останній, потаємний час вагітності проводити в підвалі або бігати в коридор. І ми з чоловіком вирішили покластися на вдачу, на свій страх і ризик чекати до останнього дня. Ми сподівалися, що, коли настане строк, буде зв'язок, і мені не доведеться народжувати вдома.
Так воно і сталося.
13 березня у Насті почалися пологи. Вона зателефонувала лікарю, зв'язок був, і лікар сказав стежити за своїми відчуттями. Настя з ним зв’язувалася кожні 2 години. Вона не поспішала до пологового будинку, бо дуже хотіла, щоб у неї були природні пологи, без серйозного медичного втручання. Вона хотіла максимально дотягнути час, перебуваючи вдома. Але о шостій годині вечора починалася комендантська година, отже, їй треба було встигнути виїхати до її початку. Подружжя викликало таксі, і в 17.45 за ними приїхала жінка-водій і повезла до пологового будинку на ХБК. На шляху вони встряли в колону з БТР, з цими зетками, довелося з ними в ряд їхати. Але все ж таки о шостій годині вечора вони доїхали, і в 18.44 Настя вже народила.
Чоловік весь час пологів був поряд зі мною в палаті. А він у мене дуже емоційний. І ось у самий момент народження дитини Костя як закричить:
- Ааа, ооо, що відбувається?!
А це за вікном якраз ракети летіли, і Костя у вікні побачив, як вони летять. Я народжувала, летіли ракети, Костя співав харікрішна…
У мене народилася дівчинка, ми назвали її Євдокія, Дуся.
Через три місяці після цього родина вирішила поїхати з Херсона. До моменту від'їзду Настя лише три рази виходила з дому, бо дуже боялася цих машин, зеток. І ще вона боялася, що Костю заберуть. Коли він виїжджав з дому велосипедом купити продуктів, у жінки був страх, що він не повернеться. Тоді чоловіків і навіть жінок почали забирати просто з вулиць на підвал. І ще вона, звісно, дуже хвилювалася за дитину. З Євдокією ходив гуляти чоловік, і Настя боялася, що він піде з коляскою гуляти, і його заберуть, а коляска лишиться десь там стояти. І вона записала всі телефони, адреси всіх дідусів, бабусь і вклала в колясочку, там є такий отвір, де вона пристібається. Щоб якщо Костю заберуть, то дитину б за цією записочкою знайшли б і повернули матері.
Тому ми й вирішили поїхати. Це було одне з найболючіших рішень у нашому житті.
Ми тільки-но отримали свою квартиру, Костя стільки там всього зробив своїми руками за півроку. Неможливо було навіть уявити, щоб звідти виїхати! Ми 10 років жили з ним по чужих хатах, ми так мріяли ніколи більше не наймати житла, не хвилюватися щомісяця про те, щоб платити оренду. І ми думали: "Боже, невже треба знову кудись їхати, знову щось там орендувати?". Для нас це була катастрофа.
Зараз Настя з дочкою у Швеції, отримали тимчасовий захист.
У нас все добре, але я не можу припустити думки, що ми залишимося тут назавжди. Щойно у Херсоні стане безпечно, я планую повернутися. Мені так хочеться знову вдихнути запах херсонських вулиць, побувати у найулюбленіших місцях! За кордоном я дивлюся навколо і думаю, що б я хотіла з цього втілити в Херсоні. Я хочу бути причетною до відновлення міста після війни. Бути цеглиною, яка допоможе Херсону відбудовуватися.
Читати ще:
